Найкраще про письменника промовляють його твори.

роман з революцією, помаранчева революція

(no subject)


Про геїв і ПС.

Я не гомофоб. Хто, куди, і кого кохає - мене це мало цікавить. І так, здається, ПС зробив дурницю побивши гоміків і їх прихильників.

Але те, що "прогресівная українська обчесвєнность" після цього починає "валити" і хаяти Правий Сектор, роблячи його ледве не агентами Крємля мене дивує і обурює.

Альо, гараж! Тобто наші доморощені ліберали, пост-модерністи і євроатлантісти!

Ви забуваєте, одну важливу річ, про яку я неодноразово вже висловлювався. Попри те, що ми здається живемо в 21 столітті, столітті мобілок і інтернету, Україна в своєму соціальному розвитку зараз знаходиться насправді приблизно десь в 1792 році, якщо порівнювати наприклад з Францією.

Я знаю про що пишу, бо готуючи свій "Роман з революцією", про майдан 2004 року, я для порівняння перечитав багато книжок про Велику Французьку революцію 1789 року і далі. І от що я скажу. Теперішні українські і тодішні французькі події просто навдивовижу схожі, тенденції і напрямок подій приблизно ті ж самі. Протести, розстріли, революція, інтервенція, добровольці, волонтери… Тобто наше суспільство зараз проходить те, що Франція і її сусіди вже давним-давно пройшли.

І добре тепер ситій і незалежній Європі, якій ніщо не загрожує зараз розводитися про захист геїв і пропагування всяких інших ліберальних цінностей. ЇМ ЦЕ МОЖНА. Бо вони УЖЕ живуть в 21 столітті.

Ми ж, в Україні, живемо в 18 столітті! Нашій країні, взагалі її існуванню, загрожує сусідня дикунська імперія, яка, в свою чергу, по своєму соціальному розвитку перебуває мабуть взагалі у столітті 16-му, з її Іваном Грозним та опричиною, яких вони так обожнюють.

І хто ж може захистити сучасну Україну, станом 1792 року, якщо рахувати за французьким відліком, і реально її захищає? Так, тільки добровольці, в тому числі і ПС, які послуговуються ідеалами 18-19 століть. Патріотизм, відвага, мужність, стійкість, самопожертва.

Лібералів і геїв щось на фронтах не видно. Бо вони ж європейці! А в Європі в 21 столітті воювати та помирати за Батьківщину якось не прийнято і не модно. Та от біда, Україна живе насправді в іншому столітті. І їхні «просунуті» цінності, яких вони понабиралсь по закордонах у нас просто «не катять». Як до речі, так і не «покатили» численні апологети постмодернізму в українській літературі, попри шалену рекламу і міцну цехову солідарність.

Ну не може користуватися постмодерна творчість у суспільстві, яке живе в канонах лише ще зародження буржуазного суспільства! Не буває справжнього мистецтва, якщо воно не виростає природно з народного ґрунту.

Тому й просто дурість роблять ЛГБТ суспільства, пробуючи виходити на марші, «як у Європі». Їх били і будуть бити в сучасній Україні. Як били б їх і у центрі Парижу 200 років тому.

Спочатку треба, щоб Україна стала міцною і незалежною країною 21 століття, якій жоден з сусідів навіть і подумати не міг загрожувати, з середньою зарплатою не менше 1500 ойро, а тільки оттоді можна буде подумати і про «постмодерністські ізлішества всякіє».

Постскриптум: До речі, якщо хтось думає, що Україна на багато років відстала від тієї ж Франції лише в соціальному плані, то мушу розчарувати. Взяти наприклад залізницю. В романі «Людина-звір» відомого французького автора Еміля Золя, одного з моїх найулюбленіших авторів, вперше виданого 1890 року, вказується, що паровоз йшов зі швидкістю 120 км за годину. Для довідки, середня швидкість на залізницях УЗ в 21 столітті – 70-80 км/год.

Віва ля Франс! Слава Україні!
роман з революцією, помаранчева революція

З приводу перейменування Дніпропетровська.



З приводу перейменування Дніпропетровська.
Я ще років десять тому пропонував таке. (і це задокументовано).
Назву міста не міняти, але змістити акценти походження цієї назви.

Бо:
1.економія коштів,
2.більшість людей, а особливо молоді взагалі не знають, що теперішня назва йде від якогось революціонера Петровського. Хтось думає, що назва Дніпропетровськ - на честь рос. царя Петра І. Місто Петра на Дніпрі, хе-хе. А памятник біля вокзалу - це памятник Леніну. 2 рази хе-хе.
Отже, моя пропозиція ще 10 років тому була така. Увіковічнити в назві нашого міста імя нашого видатного земляка, одного з найкращих українських прозаїків усіх часів - Віктора Домонтовича (справжнє прізвище Петров).

П.С. Одразу упереджую закиди противників моєї ініціативи. Так, Петров-Домонтович був не тільки талановитим письменником і вченим, але НКВД-ним шпіоном. І так, жінку у свого друга неокласика Зерова відбив. Чим навряд чи може бути позитивним прикладом для підростаючого покоління. :)

АЛЕ лише уявіть ЯК "переймунування" міста на честь українського письменника може вплинути на популяризацію всієї модерної української літератури 20-го століття, а значить культурного та національного розвитку Придніпров'я.

П.П.С. Для тих хто в танку. Домонтович - це такий дядько, який на двадцять років раніше від відомого всьому світу москаля Набокова розкрив тему "Лоліти" у своїй творчості. І зробив це, на мою думку, набагато цікавіше ніж вищезазначений автор.

І так, Домонтович народився саме у нашому місті. :)

На фото обкладинка книжки Віктора Петрова-Домонтовича "Дівчинка з ведмедиком" (так-так, та сама наша українська Лоліта :)
роман з революцією, помаранчева революція

«Жорстоке Небо», Макс Кідрук

Жорстоке_небо

«Жорстоке Небо», Макс Кідрук
У моєму дитинстві початку 80-x тематика авіакатастроф була досить популярна у художніх творах. Фільми «Спасите «Конкорд» та «Екипаж» я особисто бачив раз двадцять, якщо не більше. І дарма, що потім виявилося - советскій «Екипаж» було майже відсотків на 60 злизано з книги американця Артура Хейлі «Аеропорт». Врешті москалі завжди все цікаве тирили із Заходу. «Анна Кареніна» - велика книга, але чи з’явилася б вона колись взагалі, якби у Франції за 20 років до того не вийшла «Мадам Боварі»? Питання риторичне.
Але якби там не було, тематика великих транспортних катастроф уже сама по собі привертає увагу і захоплює уяву. Недарма ж найкращим фільмом 20-го століття у світі вважається саме «Тітанік».
В Україні з подібними жанрами що в кіно, що в літературі завжди було слабувато. Та що там, якщо чесно, взагалі нічого не можу пригадати.
І тому книга «Жорстоке Небо» Макса Кідрука, що вийшла цього року привернула мою увагу уже одним своїм фактом появи на світ.
Кідрука я до цього читав лише одне оповідання, розміщене у газеті «ЛУ». І вже тоді у пам’яті відклався гарний стиль письма та іронічність автора, і хотілося почитати ще щось його. Але всі оці подорожні замітки, з яких Макс Кідрук саме почав свій творчий шлях, якось мене особисто не дуже спокушали. У наш час, коли соціальні мережі просто забиті фотозвітами з різноманітних закордонних вояжів, власне літературні звіти на подібну тематику вже не виглядають аж такими апетитними. От уже воістину, краще побачити десять фоточок у фейсбуці, ніж прочитати сто сторінок в книжці про одне й те саме!
Але «Жорстоке Небо» привабило мене саме літературою. Це роман. Та ще неабиякий – 600 сторінок! Але при тому читається дуже легко, як я уже згадував - Кідрук добрий стиліст. Є чимало смішних моментів. Життєві історії героїв виписані майже філігранно і дуже достовірно. Відчувається, що автор проробив величезну роботу, щоб створити цей твір. В наш час це величезна рідкість. В деяких місцях, щоправда, є цілі сторінки технічних відступів, формул і пояснень, які здавалося б можуть нашкодити роману і загальмувати розвиток сюжету. Але з іншого боку вони надають солідності і авторитетності тверджень автора. Я, наприклад, просто чесно пропускав всі ці «технічні» місця і зупинявся на їхньому останньому абзаці, де вже дається висновок. Раз те-то і те-то так, значить виходить, що воно ось отак. Мені, а також, гадаю, більшості блондинок цього є цілком досить, щоб зрозуміти, куди саме клонить автор.
До речі, про блондинок. Здається, саме у романі «Жорстоке Небо» Кідрук сформулював і закріпив основний сюжет сучасної автентичної української мелодрами. Я не скажу, що він був тут першовідкривачем. Але досі подібна тематика була помітна в основному у жінок-письменниць. Кідрук – автор чоловічої статі. І те, що він погодився із таким дискурсом, нав’язаним протилежною статтю, врешті лише підтверджує правильність і життєвість цього напрямку.
Головна героїня роману, яка займається розслідуванням авіакатастрофи, киянка Діана мучається з чоловіком-невдахою, але протягом твору переживає «неймовірне кохання» з харизматичним заможнім французом, схожим на Жерара Депардє. Я розумію, що автор для посилення ефекту на противагу французу зображує чоловіка Діани таким собі ледацюгою-неробою. Але, не залишається сумнівів, що навіть якби він працював з ранку до ночі, то все одно у очах середньостатистичної симпатичної української молодої жінки він би був невдахою. Бо скільки ти там заробиш на середньостатистичній українській роботі? Триста - п’ятсот доларів? Мда… І навіть всі реальні подвиги, що їх потім здійснив чоловік героїні роману аж ніяк не допомогли йому реабілітуватися у очах власної жінки. Інша справа – француз, або просто якийсь інший іноземець!
Отже виходить, що сучасна молода приваблива українка просто навіть потенційно не може бути щасливою, якщо вона одружується із українським хлопцем. Український хлопець – апріорі невдаха уже тому, що він просто народився українцем.
І єдиний можливий рецепт суто української мелодрами, яка могла би мати успіх у сучасних вітчизняних читачок обов’язково має виглядати так: «Героїня страждає у шлюбі з нелюбим українським чоловіком-невдахою, допоки не зустрічає на своєму шляху казкового іноземного принця.» Всі інші сценарії будуть здаватися малодостовірними і такими, що не варті жодної уваги.
Вважаєте, що я перегинаю палицю? Сюжет не дуже життєвий? Не буду вас закликати придивитися уважніше до своїх навколишніх знайомих прекрасної статі. Щоби далеко не ходити просто наведу декілька прикладів із нашого, літературного, цеху. Українські дівчата-письменниці, які врешті знайшли своє маленьке жіноче щастя, свій дівчачий хеппі енд - Ірена Карпа, Таня Малярчук… Вгадайте з трьох разів, чи мають українське громадянство їхні чоловіки? Не мають? Мда. Отож бо і воно.
роман з революцією, помаранчева революція

Українська революція-2014 все більше і більше нагадує Велику Французьку революцію.

До речі, Українська революція-2014 все більше і більше нагадує Велику Французьку революцію.

Mirabeau001
Був у французів такий собі Мірабо. Перед революцією він зажив собі слави непримеренного революціонера, своїми палкими промовами. Але коли почалися справжні зрушення народних мас Мірабо почав "мутити воду". Та попри те, все одно якось по інерції залишався одним із революційних авторитетів і очільників.

Далі з вікіпедії - "Знаходячись в зеніті слави, Мірабо захворів на перикардит і незабаром 2 квітня 1791 р. помер. Навколо його раптової смерті вирували чутки і лунали звинувачення у отруєнні. Його смерть була сприйнята, як трагедія революції і його прах поховали в Пантеоні слави з найбільшими почестями. Однак, за півтора року після його смерті послання Мірабо королю Людовику XVI були знайдені в палаці Тюїльрі після арешту короля. Революціонери затаврували Мірабо як зрадника, який вів "подвійну гру", і його останки винесли з усипальниці великих людей."

А тепер давайте поглянемо на портрет цього Мірабо - чи не здається вам, що він якось нагадує в собі і Тягнибока, і Яценюка, і Кличка? ;)
роман з революцією, помаранчева революція

Про тітушок, тьотушек за ПР, неосовок і таке інше.

pig

Зараз багато дискутується тема тітушок, тьотушек за ПР, неосовок і таке інше. Звідки воно взялося, чому?

Я думаю, що головна риса всіх цих явищ така:

"Ми все життя жили i живемо у гівні. А ці якісь тут з'явилися, різні помаранчеві, бендеровці, і дерьмократи - хочуть кращього життя! Якоїсь там свободи прагнуть. Ти диви, чого захотіли! На нашу святу стабільність посягають! Стабільність де, все чітко і ясно - є пахан і є ми - його раби. І хто проти цього, кому не подобається все це тепло гівно, в якому ми борсаємося - ті є наші люті вороги!"